У час, коли над країною гудуть сирени, а серця стискає тривога, є місця, де панує тиша, молитва і спокій. Одне з таких місць — Святоблаговіщенський жіночий монастир у Дніпрі. Його настоятелька, ігуменя Єлизавета, стала для багатьох символом духовної підтримки й віри. У розмові вона поділилася, як живе монастир під час війни, як змінилася молитва українців, і що допомагає не втратити сенс навіть у найважчі дні.
День ігумені під час війни
«Монастир — це теж команда, яка щодня розпочинає день із молитви», — каже ігуменя Єлизавета.
Ранок у обителі починається о сьомій — із ранкового правила. О восьмій тридцять читають часи, а о дев’ятій — літургія, яка відбувається щодня. Після богослужіння — спільний сніданок, а потім кожна сестра отримує послух: хтось працює в пекарні, хтось на кухні, хтось у трапезній.
«Монастир — це, по суті, дисципліна і порядок. Є час для молитви, праці й тиші. О п’ятій вечора — вечірня служба з акафістом, а о дев’ятій — вечірнє правило. До півночі монахині читають молитви за рідних і воїнів, які зараз на передовій», — розповідає настоятелька.
24 лютого: день, який змінив усе
«Ми прокинулись о четвертій ранку від гуркоту. Люди з навколишніх будинків бігли до нас, несли дітей. Ми відкрили ворота — і монастир став прихистком», — згадує матушка.
Того дня обитель перетворилася на справжній притулок: у підвалі та келіях оселилися мами з дітьми, священники з родинами, переселенці з Харкова.
«Ніхто не боявся, що це монастир. Ми всі стали однією сім’єю. Годували, молилися, підтримували один одного. І щодня, безперервно, читали молитви за Україну», — каже вона.
Молитва, що стала палкішою
З початком війни, зізнається ігуменя, молитва стала глибшою і щирішою.
«Люди почали приходити масово. Мами приводять дітей, які спершу боялися дзвонів і вибухів, а тепер з цікавістю тягнуться до монашок. Це так зворушливо, коли дитина, не зважаючи на страх, бере монахиню за руку й каже: “Мені тут спокійно”.»
У храмі щодня моляться за воїнів, за матерів, за тих, хто залишився без дому. «Багато жінок стоять на службах і плачуть перед іконами. Їхня молитва — найсильніша зброя», — додає матушка.
Як не втратити віру у темряві
На запитання, що сказати тим, хто втратив надію, ігуменя відповідає словами зі Святого Письма:
«З нами Бог, зрозумійте, народи, і покоряйтеся».
«Треба бути твердими серцем і не унивати. Церква дана нам для укріплення віри. Коли страшно — треба йти до храму, не боятися питати, не боятися плакати. Людина має право сказати: “Я боюся”. І саме тоді Господь дає відповідь через священника, через молитву, через слово».
Монастир як духовний дім громади
Для жителів Дніпра монастир став не лише місцем молитви, а й осередком тепла й підтримки.
«Ми хочемо, щоб монастир був для людей домом — місцем, де можна знайти спокій. Сюди приходять не тільки віруючі, а й ті, хто шукає сенс. Ми приймаємо всіх, хто потребує розмови, поради чи просто тиші», — каже ігуменя Єлизавета.
Чи можна знайти Бога без храму?
«Віру знайти можна — у книгах, у житті, навіть через інтернет, — визнає матушка. — Але утвердитися у вірі можна лише в храмі. Людина потребує духовного наставника, священника, який допоможе йти цим шляхом. Без цього віра може згаснути».
Стереотипи про монастир
Ігуменя з усмішкою згадує, що діти часто думають, ніби монахині не мають волосся.
«Малюки гладять нас по голові й питають: “А у матушки є волосся?” — сміється. — Це мило. Ми пояснюємо, що носимо покривало на честь Божої Матері. І дітям стає цікаво, а не страшно».
Серед дорослих теж є стереотипи — що в монастирі «закривають» людину від світу.
«Це не так. Ми не тікаємо від життя. Ми просто живемо в молитві. Монастир — це не ізоляція, а внутрішня свобода. Ми спілкуємось із людьми, користуємось телефонами, інтернетом. Але головне — не втрачати мету: молитву і любов», — пояснює настоятелька.
“Молитва — це наш фронт”
Ігуменя Єлизавета переконана: сьогодні духовність — це теж зброя.
«Коли монах молиться, він рятує не лише себе, а й тих, хто поруч. Молитва — це наш фронт. І якщо кожен буде молитися, навіть просто у своїй душі, то темрява відступить».
У час, коли багато українців шукають надію, слова ігумені Єлизавети звучать як нагадування: світло не зникає навіть серед вибухів — воно живе в тих, хто вірить.
